Вівторок, 4 червня 2013 р.

  • Головна
  • Карта сайта
  • Написати лист

Підписка на розсилання новин:

Макіївка - в обличчях



Макіївка - в обличчях
 
Я жил в такие времена,
В такие дни, в такие даты!..
Меня, безусого, война
До срока призвала в солдаты.
И в краснозвездного меня
Сто пушек целилось, наверно.
Москву собою заслоня,
Весь мир прикрыл я в сорок первом…
                                           Н. Рибалко
 
О 4:00 за Московським часом без оголошення війни німецькі загарбники напали на нашу Батьківщину!
Здається, час зупинився. Але це тільки початок, і невідомо скільки ще нам жити у такому режимі. Довго! Цілих 1418 днів та ночей!
Увесь народ, охоплений патріотичними почуттями, готовий був встати на захист Вітчизни, не жаліти ні сил, ні самого життя для розгрому проклятого ворога. Макіївка, як і всі інші міста нашої Батьківщини, віддала своїх синів на боротьбу з загарбниками, віддала та чекала на їхнє повернення з перемогою. Дочекалася, але, на жаль, не усіх…
«За Батьківщину, за честь, за свободу!», з такими лозунгами йшли наші земляки на ворога, одним з яких був Зінченко Павло Якович.
Хоча й народився наш воїн в іншому місті, але більшу частину життя прожив у Макіївці, віддав усю свою майстерність лікаря-хірурга, даруючи життя та здоров’я, макіївським пацієнтам.
Народився Павло Якович у 1925 році в м Богодухів Харківської області в родині службовців. Закінчив середню Богодухівську школу і сімнадцятирічним хлопцем попав на фронт. Після прийняття присяги у 1943 році служив у берегових частинах Північного флоту. Був далеко за Полярним колом, у таких містах як Мурманськ, Полярний, півострів Рибачий та ін. Обслуговував бази підводних човнів та торпедних катерів. У складі звідного полку флоту приймав кораблі союзників – США та Англії, що доставляли танки, воєнну зброю, харчі та ін.
Цей час запам’ятався на все життя своїм жахом та непереборним бажанням жити та перемогти загарбників, аби знову вступити на рідну землю, побачити рідну матір та вільну Батьківщину. Але демобілізувався лише у 1950 році, закінчив вечірню школу робітничої молоді та у 1951 році вступив до Харківського медичного інституту. В стінах навчального закладу зустрів свою другу половинку – Наталю Василівну (лікаря-педіатра), з нею створив родину, виростив сина та дочку, має двох онуків. У 1957 році за розподілом потрапив до нашого міста - Макіївки, де живе й донині.
Але пройшов наш ветеран за своє життя не один, а цілих два фронти: один – воєнний, де кожного дня захищав свою землю, свій народ, своє життя, а другий – медичний, де також кожного дня боровся за життя та здоров’я кожного пацієнта. Працював у медсанчастині тресту «Макбуд», а потім у міській лікарні № 1 та Центральній поліклініці. Робота хірурга важка та відповідальна, бо у твої руках доля людини. Але це лікар з великої літери, якому вдячні сотні пацієнтів за збережене здоров’я, медичні працівники за досвід та розуміння. За трудову діяльність йому присвоєно звання «Заслужений лікар УРСР», медаль «За трудову доблесть», відзначений знаком «Відмінник охорони здоров’я».
За мужність та героїзм, проявлений у воєнний час, нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ступеню, Вітчизняної війни ІІ ступеню, медалями «За оборону Заполяр’я», «За перемогу над Німеччиною» та багатьма іншими.
У 2002 році з нагоди 57-річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні на прийомі у Президента України Леоніда Кучми нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Все життя Павло Якович приймав участь у суспільній роботі, був активним членом ради ветеранів Центрально-Міського району.
Напередодні 71-річниці початку Великої Вітчизняної війни хочеться знов подякувати усім ветеранам, хто за велінням душі та серця, ризикуючи власним життям, боровся з ворогом на фронті та в тилу, аби побачити свою землю вільною, квітучою, багатою.
 
 
Архівний відділ
Макіївської міської ради
12.06.2012
Макіївка - в обличчях
 
Ах, тот далекий сорок первый год…
Мальчишкой ты участвовал в бою
И думал: «Меня, может быть убьет,
Но постоял я за свою семью».
 
Тебе не нужно было орденов,
Ведь смелость не купить и не продать.
А чуть побольше тех счастливых снов,
В которых вновь ты мог увидеть мать.
 
И вот теперь, уже седой старик,
Ты вспомнишь те былые времена…
Вся жизнь твоя промчалась, словно миг,
А в памяти осталась лишь война
 
                          Анна Пантюшина
 
Дякувати Богові, що є ще живі фронтовики, яким можна вклонитися, подякувати за сьогоднішнє вільне життя, послухати їх славні історії про жахи війни та порадіти за теперішнє спокійне сьогодення. З кожним роком їх стає все менше, а отже ми повинні встигнути сказати їм – «Дякуємо!», щоб потім не було запізно.
Пристройко Борис Савич народився 27 лютого 1921 року у Дніпропетровській області, с. Велика Михайлівна, Покрівського району.
У 1939 році був призваний до армії. 22.06.1941 у складі 389 стрілецького полку прийняв перший бій на кордоні з Румунією на річці Прут.
У 1941, 1942 та 1943 роках отримав поранення. Борис Савич має два ордени Великої Вітчизняної війни: перший орден отримав у 1941 році за звільнення групи бійців, захоплених німцями, другий орден отримав у 1943 році за проявлену мужність у бою за оборону Північного Кавказу, також орден «За мужність» від Президента України.
Пристройко Б.С. нагороджений медалями: «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945», «За бойові заслуги»», «За оборону Кавказу» та ювілейними медалями до Дня Перемоги.
У жовтні 1945 року був звільнений в запас. У 1945-1994 роках працював у гірничо - видобувній галузі на різних посадах.
 
Не дивлячись на свій вік, Борис Савич сповнений енергії та сили, а отже приймає активну участь у Раді ветеранів Гірницького району у м. Макіївці, є членом комісії по роботі з молоддю.
Бобик Іван Павлович народився 16 червня 1927 року у Вінницькій області, Шаргородський район, сел. Голинченці.
У грудні 1944 року був призваний до армії, пройшов курси, і 10 січня 1945 року направлений на Далекий Схід в мотострілкову дивізію на зенітну батарею битися у Японській війні.
 
Після війни ще 7 років залишався в м.Находка, де зустрів свою єдину жінку на все життя - Раїсу Дмитрівну, яка подарувала йому трьох діточок.
 
Бобик І.П. нагороджений медалями «За перемогу в Великій Вітчизняній війні», «За відвагу» та ювілейними медалями до Дня Перемоги.
У квітні 1955 року приїхав із сім`єю в м.Макіївку. Усе своє життя працював у гірничо - видобувній галузі, у Буррозвідці та на шахті «Совєтській».
Соловйов Павло Григорович з перших днів війни знаходився у діючій армії. У складі Південно-Західного фронту приймав участь у Сталінградській битві. Розвідником 1 гвардійського механізованого корпусу 116 артилерійського полку звільняв Кіровоград, Донбас, а потім у складі 3-го Білоруського фронту дорогами Східної Пруссії звільняв Кенігсберг. Перемогу зустрів у Польщі у м.Гданськ.
У післявоєнний мирний час біля п`ятдесяти років працював механіком на взуттєвій фабриці. Бойові заслуги відмічені орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, Богдана Хмельницького, медалями «За відвагу», «За узяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною».
Не дивлячись ні на що, щорічно в славний День Перемоги ветерани Великою Вітчизняною, як по команді, стають в шеренги, крокуючи головною вулицею рідного міста, урочисто несуть медалі й ордени на своїх грудях, а ми даруємо їм квіти і дякуємо за Мир, за Перемогу, за Життя!
 
Архівний відділ
Макіївської міської ради

По Вашему мнению, как изменилось состояние городских дорог за последний год?


Хотели бы Вы иметь возможность сверить свои коммунальные платежи на нашем сайте?